Вони хапали дітей, похапцем закидали у сумки найнеобхідніше та їхали в нікуди. В переповнених вагонах, по дорогах, які прострілювалися, люди тікали від смертоносних ракет та бомб. Тоді ніхто не думав, що лишає свій дім назавжди, усі сподівались, що бойові дії триватимуть недовго і за кілька тижнів, максимум пару місяців, всі повернуться додому.

Та чим довше затягується війна, тим більше стає людей, які уже не збираються приїжджати в Україну. Адже оговтавшись від першого шоку, вони почали акліматизовуватись в чужих країнах – влаштовуватись на роботу, вивчати мови, відправляти дітей в садочки та школи. Це не тільки трагедія розбитих сімей, але і проблема, яка в майбутньому може вилитись у серйозну демографічну кризу і принести колосальні втрати для економіки. Нашій державі уже зараз потрібно думати, як повернути своїх людей.

Про що говорить статистика?

17 млн українців залишили Україну з початку повномасштабного вторгнення. З юридичної точки зору називати цих людей біженцями неправильно, адже, щоб отримати статус біженця – потрібно проходити індивідуальну процедуру отримання притулку. Евакуйованим українцям же тимчасовий захист надавався на загальних підставах через російське вторгнення, без необхідності людині особисто доводити, що вона потребує притулку.

Але для спрощення сприйняття тексту будемо називати українських переселенців біженцями. Половина українців, які виїхали за кордон – діти. Серед дорослих більшість становлять жінки (83%), переважно у віці 35-49 років (42%).

Попри складну безпекову ситуацію 9,2 млн переселенців з України уже повернулися додому. Решта ж чекають завершення війни та повертатися уже планують далеко не всі.

Найбільше українських біженців – 38% зараз живуть у Польщі. Далі йде Німеччина – 20%, Чехія – 12%, Італія - 6% та інші країни.

За даними опитування "Центру економічної стратегії" та дослідницької агенції Info Sapiens, лише 50% українських біженців "точно планують" повернутися додому. Ще 24% на це запитання відповіли "скоріше планують". При цьому 40% біженців хочуть, щоб їх діти навчалися за кордоном. Логічно, що чим довше триватиме війна, тим більше сумнівів буде у тих, хто "скоріше планує" і тим менше ставатиме тих, хто "точно планує".

Втрати економіки

47% біженців, які живуть у Чехії, влаштувалися на роботу, у Польщі офіційно працюють 41% наших переселенців, в Німеччині - 15%, в Італії – 12%. Ці люди платять податки там. Вони купують продукти і речі, відвідують кафе і кінотеатри, замовляють послуги і оплачують комунальні – там. Наші люди роблять свій вклад в розвиток економік тих країн, в яких живуть.

За підрахунками економістів, річні втрати української економіки від неповернення біженців становитимуть від 2,6% до 7,7% довоєнного ВВП.

Давайте не забувати той факт, що поїхали в основному добре освічені люди – переважна більшість дорослих біженців (70%) має вищу освіту. Цей показник набагато вищий, ніж частка людей з вищою освітою в Україні (29%) та в ЄС (33%).

Програми підтримки

Звісно, для більшості біженців на першому місці стоїть питання безпеки і Перемога стане червоним прапорцем для повернення. Але чи стануть люди, які знайшли роботу і звикли до неї, її кидати, чи стануть виривати дітей з навчального процесу і одразу їхати додому як тільки ракети перестануть літати? Навряд чи. Чи стануть їхати ті, хто сьогодні отримує соціальну допомогу більшу, ніж зможе заробити в Україні? Навряд чи.

Мені здається, що, з одного боку, європейські країни мають персоналізувати надання допомоги і виплачувати субсидії лише тим, хто не може працювати – людям з інвалідністю, одиноким багатодітним мамам, яким дійсно ні на кого залишити дітей.

З іншого боку, український уряд уже зараз має розробляти програми, які стимулюватимуть повернутися додому. Вони повинні передбачати, в першу чергу, створення нових робочих місць, а також курсів перекваліфікації, звичайно, безкоштовних.

По-друге, потрібне буде швидке відновлення зруйнованої інфраструктури та модернізація застарілої. Це мають бути два паралельні процеси. Варто розуміти, що недостатньо просто відновити пошкоджену школу та запустити в ній навчання, школи як і коледжі, технікуми повинні бути укомплектовані фаховими вчителями та викладачами. В лікарнях мають бути лікарі та медсестри.

По-третє, біженцям з постраждалих регіонів треба надати окрему допомогу, адже на відбудову зруйнованих міст та сіл піде немало часу. Ця допомога може бути або грошовою, або у вигляді субсидій, скажімо, на оренду чи купівлю житла.

Також необхідно законодавчо вирішити проблему відшкодування за зруйноване житло та розпочати цей процес вже сьогодні! Щоб люди бачили світло в кінці тунелю.

Ще один важливий момент – чи стане відкритим ринок праці ЄС для українців після війни? Було б добре, якби так. Адже тоді люди не будуть змушені триматися за посвідку на проживання, вони знатимуть, що можуть повернутися додому, з розумінням, що якщо буде скрутно з фінансами, то приїхати і знайти роботу в європейських країнах це не стане проблемою. Це зменшить фактор страху.

Країна можливостей

І навіть виконання цих усіх умов не означатиме, що усі біженці захочуть повернутися. Більше того, якщо ми не виконаємо своє домашнє завдання і не збудуємо  державу, в якій буде комфортно жити, люди продовжуватимуть виїжджати і після війни.

Нам потрібно стати країною мрії для всіх українців – тих, хто боронить рідну землю зараз на фронті, хто волонтерить, хто допомагає чим може, хто народжується тут, хто поїхав і звик до європейських стандартів.  Нам треба стати країною можливостей для кожного.

А це означає, що Україні потрібно створювати не просто багато, а дуже багато нових робочих місць, щоб почалась конкуренція за працівників і стали зростати заробітні плати. Крупні іноземні компанії здатні забезпечити сотні тисяч таких робочих місць, і вони готові це зробити, адже давно вже хотіли заходити в Україну та будувати тут свої заводи, але їх зупиняла корупція в нашій владі.

Ми маємо зробити максимально комфортні умови для ведення бізнесу – як великого, щоб відкрились заводи, фабрики, переробні підприємства, так і дрібного, щоб люди могли бути самозайнятими і це було вигідно.

Нам потрібна власна "Силіконова долина". Адже наші IT-спеціалісти високо цінуються скрізь у світі, окрім України. Це треба змінити, працювати вдома їм має бути вигідніше.

Треба думати не тільки про те, щоб розвивались великі міста, але і забезпечити сталий розвиток кожної громади. Нам потрібна довгострокова програма розвитку регіонів, яка б була розроблена з урахуванням природних ресурсів, пріоритетних галузей промисловості або сільського господарства для різної місцевості.

Збудувати державу в якій мріятимуть жити

Зараз є багато країн, багато муніципалітетів, які готові підтримати відновлення України, але щоб вони вклали гроші в розвиток – ми маємо забезпечити насправді лише дві, але дуже важливі речі – мати чітке бачення, що потрібно зробити, щоб кожен окремий регіон почав розвиватися та забезпечити в державі верховенство права. Куми, свати і рекет з податкової повинні назавжди залишитись в минулому.

А ще нам потрібна якісна медицина і хороша, дешева освіта. Ми маємо випускати не просто гарних фахівців, вони мають вільно володіти, принаймні, кількома іноземними мовами. Це зробить спеціалістів з наших ВНЗ конкурентними у всьому світі. Навчатися в Україні стане вигідно і престижно, це допоможе також зацікавити ініціативних молодих людей з інших країн і навіть континентів та уникнути демографічної кризи в майбутньому.

Якщо ми все це зробимо, то побачимо зовсім інше наповнення бюджету, у нас зростуть заробітні плати, пенсії, соціальні стандарти, підвищиться загальний рівень життя. І в перспективі кількох десятиліть ми зможемо навіть говорити про програми репатріації не тільки для тих, хто покинув Україну через війну, але і нащадків українців з попередніх хвиль еміграції, тих, які втікали від репресій і переслідувань, від бідності і розпачу ще в минулому столітті.

Сьогодні Україна звучить гордо в усьому світі через хоробрість, незламність і волелюбність наших людей. Але ми повинні довести світу і самим собі передусім, що здатні не просто захистити свою землю, але й збудувати на ній ту державу, в якій не просто можна буде гідно жити, а в якій мріятимуть жити.

Олександр Колесніков, експерт з соціальних питань