Щодо Навального, то є один важливий момент, на якому треба наголосити і який має безпосереднє значення для України.
Думаю, всі помітили, що на смерть "головного російського опозиціонера" найбільше відреагували у Європі та США. У Штатах з цього приводу президент навіть зробив спеціальну заяву. На цьому тлі особливої реакції у самій російській державі не спостерігалося. Поліція побила та затримала кількох протестувальників. Власне, все. І це точно не було випадково, демонстративне вбивство Навального — це сигнал. Але сигнал не росіянам, яким було абсолютно байдуже, а "Заходу" та США.
Хто такий був Навальний на даний момент? Якщо відкинути різноманітні малозначні деталі, то Навальний був "сценарієм транзиту". І саме так його сприймали у тих самих Штатах, тому намагалися постійно підтримувати до нього увагу. Характерно, що у Кремлі це прекрасно розуміли, але з якихось причин тримали Навального, залишаючи його живим. І саме зараз щось змінилося.
І тут починається історія не про росію, а про США. І про ставлення нинішньої адміністрації Білого Дому до російсько-української війни. При цьому, очевидно, ця адміністрація у багатьох моментах продовжувала тривалий час загальну політичну лінію, яку започаткувала ще адміністрація Барака Обами 2014 року. А ця політична лінія теж логічно виходила зі ставлення у США до проблеми російсько-українських відносин після розпаду СРСР.
Отже, з точки зору США, що вони неодноразово опосередковано підкреслювали численними "перезавантаженнями", саме відносини з росією були для них стратегічними, і вони щиро вважали, що після падіння комунізму, ті будуть більш-менш позитивними. Проблем у відсутності демократії ніхто не бачив. Співпрацюють же США з Саудівською Аравією? А у московитів навіть якісь "вибори" були. Так, там розстрілювали парламент з танків, розносили бомбами власні бунтівні міста, але на це можна було закрити очі задля перспективної дружби з великою сировинною державою, яка наче стала на шлях побудови ринкової економіки.
Україну ж у США тривалий час серйозно не сприймали, квінтесенцією чого була промова "Котлета по-київськи" президента-республіканця Джорджа Буша, а також ядерне роззброєння України від президента-демократа Білла Клінтона. Україна була максимум засобом тиску на російську сторону.
Постійно закриваючи очі на розвиток російського реваншизму, Штати проґавили напад на Грузію, анексію Криму, початок війни проти України. Але саме російську сторону у Штатах продовжували сприймати як щось серйозне. Тривалий час Вашингтон робив ставку на порозуміння з кремлем. Потім намагався тиснути санкціями, аби змінити лінію поведінки.
Коли почалося вторгнення на територію України 2014 року, США не лише не допомагали Україні зброєю, але впровадили фактичне ембарго на її постачання, яке підтримували європейські союзники Штатів. І це не була якась рафінована "зрада". Просто така логіка. Потенціали України та російського агресора — неспівмірні. Агресора не треба провокувати озброєнням жертви. Треба спробувати якось все заморозити, і санкціями підштовхувати агресора до правильної поведінки. Там же ринкова економіка? Значить, вони повинні колись зрозуміти, що поганими бути невигідно, а поки що треба утриматися від ескалації.
Ну і, звісно, оптимальний сценарій — транзит влади у рф, нова perestroyka, відновлення торгівлі. І агресія проти України — зручний привід для впровадження санкцій. Звісно, повномасштабне вторгнення на територію України 2022 року ознаменувало собою крах подібних підходів. Але ніхто від них глобально відмовлятися не збирався.
Після того як Україна показала, що вона цілком може протистояти російській агресії, підходи дещо змінилися. Але не глобально. Вступила у дію модель "підтримувати стільки, скільки треба". Сенс її був наступний: Україна відбивається, утилізує максимальну кількість агресорів, велика кількість жертв призводить до політичної кризи у росії, а там — уже і транзит не за обрієм.
Стимулюючим фактором до транзиту розглядалися санкції, які повинні були показати російським елітам, як не вигідно підтримувати нинішній режим. А от давати Україні багато складної зброї не варто. Бо путін може вирішити, що для нього все закінчилось, і розпочати ядерну ескалацію. І взагалі, масштабні військові поразки могли запустити некотрольований розпад рф. А це значно гірше, ніж контрольований транзит. Тому ясно, що ніхто не говорив про перемогу України. А лише про "непоразку". Ціллю був транзит влади у рф, а ситуація в Україні була лише "супутнім процесом".
У Кремлі, що характерно, це розуміли. Тому постійно маніпулювали західними партнерами України, використовуючи як аргумент ядерний шантаж. А у в’язниці весь цей час сидів Навальний, залишаючись живим підтвердженням можливості транзиту будь-якої миті. Треба лише трохи зачекати.
Це все дозволило режиму путіна пережити перші поразки, відновити військовий потенціал, знайти дієвих союзників. Поки Захід чекав на транзит та розхолоджувався.
Тепер же, через тиждень після інтерв'ю Такеру Карлсону, у якому була викладена реальна шизофренічна програма Кремля, тримати ілюзію можливості транзиту більше не потрібно. Ніякого транзиту не буде. Буде той режим, який є, і буде до кінця. Такий меседж шле у Вашингтон путін.
Очевидно, у Кремлі вважають, що більше гратися немає сенсу. Вони досить укріпили режим репресивними методами, знайшли союзників. А відповісти Білий Дім уже не може, бо республіканці у Конгресі блокують допомогу для України. Хто знає, можливо, про це теж була розмова з Карлсоном. Адміністрацію Байдена зробили заручниками власної стратегії, що була заснована на невірному розумінні природи рф та її режиму, а також невірному розумінні цілей та стратегії війни в Україні.
Тому насправді смерть Навального, хоча вона, наче, і не є якоюсь значимою подією як для росії, так і для України, тим не менше знаменує собою фактичне завершення певного етапу війни. Війни, коли Захід намагався воювати обмеженими силами України за "транзит у рф". Чи зроблені на Заході правильні висновки — покаже час. Але "транзит" точно уже пішов у минуле. Разом з Навальним та "гламурним російським протестом", який би мали підтримувати російські олігархи задля повернення у "світову капіталістичну сім'ю".
Петро Олещук, політолог, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”
