17 жовтня у Пекіні розпочався третій міжнародний форум "Один пояс, один шлях", присвячений десятиріччю ініціативи Китаю з розбудови транспортної інфраструктури, що охоплює Африку, Азію, Європу та Близький Схід. На форум запросили представників більше 130 країн світу, серед яких – низка диктаторів (путін, Асад), популісти та політичні фрики (Орбан), а також звичайні терористи ("Талібан").

Ініціатива, що складається з Економічного поясу Шовкового шляху ("пояс") – трансконтинентальний прохід та Морського шовкового шляху ХХІ століття ("шлях"), була покликана продемонструвати всьому світу зростаючу роль Китаю, стратегічний "геній" Сі Цзіньпіна та альтернативну модель розвитку для світу – на противагу Заходу з його демократією, ринковою економікою та правами людини. Однак підсумок десяти років реалізації проекту актуалізує низку питань, на які у Китаю немає відповідей. Або він просто не хоче їх озвучувати, розуміючи негативний ефект від сказаного…

Амбітні плани

Починалося все, насправді, дуже непогано. У 2013 році Сі Цзіньпінь, який лише нещодавно утвердився на посаді, запропонував амбітну ідею – розпочати фінансування будівництво портів, залізниць, автомагістралей, електростанцій тощо по всьому світу, виділивши на це майже трильйон доларів, стимулюючи торгівлю та інвестиції шляхом покращення транспортного сполучення Китаю з рештою світу. І паралельно з цим, за словами представника МЗС Китаю, "вийти за межі старого мислення геополітичних ігор і створити нову парадигму міжнародного співробітництва". Ініціатива також включала координацію політики, безперешкодну торгівлю, гуманітарні зв’язки та навіть фінансову інтеграцію. Від початку до неї приєдналися, наприклад, такі установи як Європейський банк реконструкції та розвитку, Європейський інвестиційний банк, окремі країни-члени ЄС (зокрема, Італія) та європейські країни поза ЄС. Інфраструктурна частина проекту на сьогодні оцінюється у 900 млрд доларів, причому пік видачі закордонних позичок Китаєм припав на 2016 рік і становив майже 90 млрд доларів (далі розпочалося падіння, у 2021 році мова йшла лише про 5 млрд).

Отже, достатньо тривалий час Китай активно й подекуди агресивно (особливо в Африці) нарощував економічну та гуманітарну експансію, формуючи контури майбутнього китайського "альянсу", який остаточно закріпив би за Пекіном статус геополітичного полюсу. Але потім щось пішло не так.

Реальна ситуація

З 2017 року у амбітного проекту почалися проблеми. Як зовнішні, так і внутрішні. До зовнішніх слід віднести торгівельну війну з США, пандемію COVID-19, іпотечну та демографічну кризи, а також стагнацію китайської економіки (від якої, незважаючи на переможні реляції, країна й досі не оговталась). Крім того, монополізація влади Сі Цзіньпінем навряд чи позитивно позначилася на проекті, адже достатньо довгий період часу останній думав не стільки про свою ініціативу, скільки про внутрішньополітичну боротьбу за владу.

Внутрішні проблеми "Одного поясу, одного шляху" були не менш серйозні. По-перше, попри всі зусилля Китаю до нього так і не приєдналися ключові геополітичні та геоекономічні гравці. США, Японія, Індія, Австралія, Німеччина, Великобританія, Франція від початку скептично ставилися до проекту, побоюючись зростання впливу Китаю як глобального виробничого центру. І, відповідно, не приєдналися до нього.  

По-друге, відбулося стрімке зростання боргів різних держав (передусім Глобального Півдня), пов’язаних з ініціативою, через які уряди задіяних країн не можуть їх виплачувати (зокрема, можна згадати автомагістраль у Чорногорії, порт у Шрі-Ланці тощо). Тобто Китай з кредитора швидко перетворився на стягувача боргів, причому дуже жорсткого, який вимагає від боржників прив’язки своєї економіки до китайської і, фактично, втрати економічного суверенітету (африканські країни могли би багато про це розповісти).

По-третє, нікуди не поділися традиційні для Китаю скандали, по’вязані з банальною корупцією та недотриманням екологічних стандартів при реалізації проектів. Це, м’яко кажучи, не додавало позитиву до іміджу ініціативи "Один пояс, один шлях".

Нарешті, багато країн були вражені тим – але зі знаком мінус – як Китай вирішує проблеми та веде бізнес, причому в межах проекту, який подавався як своєрідне суспільне благо, китайський "подарунок" для всього світу. Жорсткі та безглузді антиковідні заходи, постійне приховування інформації, маніпуляції, фарисейство, співпраця з диктаторськими режимами – далеко не повний перелік того, що хвилює демократичні країни. Як наслідок – представництво на нинішньому форумі залишає бажати кращого (Італія, наприклад, взагалі заявила про намір вийти з ініціативи).

Що у сухому залишку?

У сухому залишку Китай зміг зібрати на нинішній форум молодших партнерів (наприклад, росію, президент якої в черговий раз домовився про продаж природних ресурсів своєї країни за смішними цінами), потенційних сателітів, нечисленних союзників та тих, хто хоче подивитися, чим все це закінчиться (переважна більшість присутніх).

Кількісно це виглядало більш-менш презентабельно, а от якісно – ні. Адже попри пафосні заяви та обіцянки китайське керівництво не змогло чітко пояснити, що буде далі з ініціативою "Один пояс, один шлях". Хоча відповідь на питання щодо майбутнього цього проекту лежить на поверхні. Достатньо подивитися на той простий факт, що наразі у Китаю набагато менше грошей для позичання, оскільки його власна економіка сповільнюється, а китайські банки все більше віддають перевагу інвестиціям у ті сфери економіки, які гарантовано принесуть прибуток. І так сталося, що це не об’єкти інфраструктури, про які від початку йшла мова, а, наприклад, відновлювані джерела енергії або цифрові технології.

Тож з великою імовірністю глобальна ініціатива Китаю поступово зійде з порядку денного та не буде так активно підтримуватися владою. Що, водночас, не означає, що Китай перестане намагатися запропонувати світу своє бачення нового глобального порядку. Однак чи стане він реальним конкурентом західній демократичній моделі – питання відкрите. І швидко ми точно не отримаємо на нього відповіді, бо це гра в довгу.    

Ігор Рейтерович, кандидат політичних наук, керівник політико-правових програм Українського Центру суспільного розвитку