Є таке поняття як решоринг – повернення виробництв назад на батьківщину. Актуально для США у контексті повернення своїх компаній із Китаю.

Але не актуально для України – нам нема чого повертати. Єдиний проект будівництва авіазаводу у Саудівській Аравії так і залишився на папері. Не вдалося і "перенести" Мотор-Січ в китайський Чунцін.

Але є таке явище, як ніаршоринг. Це залучення чужих виробництв на промислові платформи. Не актуально для США – високі податки, дорога праця та зарегульованість. Але актуально для таких країн як Мексика, Туреччина та Україна.

Як працює філософія ніаршорінгу?

Країна з низькими податками, дерегуляцією (загалом в країні або в спеціальних кластерах розвитку) і дешевою працею, і водночас що володіє угодою про зону вільної торгівлі з партнером із великим ринком збуту, апріорі приречена стати промисловою платформою для іноземних компаній.

Наприклад, Мексика вперше випередила Китай за обсягами експорту до США (475 млрд дол. у 2023-му).

Опишемо технологію на прикладі цієї країни:

• Мексика з низькими податками та дерегуляцією у спеціальних зонах розвитку.
• Дешева праця.
• Великий ринок збуту США - у межах північноамериканської зони вільної торгівлі.
• Трирічний період пільгового продажу в Америці.

Китайські виробники відкривають свої виробництва в Мексиці для обходу санкцій та мит щодо КНР.

Наприклад, у секторі виробництва електромобілів Для Мексики – це нові робочі місця та інвестиції.

Схожа ситуація і в Туреччині лише роль США виконує ЄС.

Звичайно, є і крайнощі, як "макіладора" в Мексиці: пояс виробництв уздовж кордону зі США з низькими вимогами щодо охорони праці та екології. Але загалом модель успішно працює.

У чому суть угоди про ЗВТ між Україною та ЄС?

У рамках угоди нульові мита та відсутність квот - за споживчими та промисловими товарами з великою додатковою вартістю.

Суть проста: Україна ближча за Китай. Відкривайте виробництва і продавайте без мит і квот будь-яку складну продукцію. Залучайте для цього китайські, арабські інвестиції, створюйте робочі місця. Мита та квоти будуть лише для агропродукції та сировини, які в ЄС є свої.

І що ми продавали до ЄС? Зерно та аграрну продукцію. Усі десять років. Були зрушення у текстилі, легпромі, запчастинах, але трендом ці напрями не стали.

Ба більше, "малу індустріалізацію" 2015-2019 років скосило зміцнення гривні на 15% у 2019-му та уряд Гончарука. При цьому ми постійно скаржимося на квоти та мита, які з низки продуктів вичерпувалися у перші місяці календарного року.

ЄС з початку війни надало нам повний пільговий торговельний режим, як США, Мексиці (на три роки). Європа також продовжила пільгу нам на третій рік. І що ми поставили до ЄС? Зерно! І в ЄС зрозуміли, що ні натяків, ні слів не розуміють.

Наразі блокада для української аграрної сировини. Удар ложкою по лобі. Хоча для сировинних товарів, зони вільної торгівлі не потрібні: їх можна продавати по всьому світу, тобто свій ринок ми відкриваємо як би задарма.

Багато хто скаже – війна. А я згадав би приклад Туреччини та Мексики і сказав би: а може, справа у високих податках на працю, у зарегульованості нашої економіки, відсутності кластерів розвитку та якісного ринку праці?

Скільки нам ще даватимуть у лоб для розуміння законів глобального буття?

Олексій Кущ, економіст, фінансовий аналітик