Законопроект про мобілізацію, який знаходиться на розгляді Верховної Ради України, викликав цунамі громадського невдоволення та емоційне обговорення у суспільстві. Найбільше дісталося максимально неоднозначним нормам, зокрема таким як мобілізація осіб із третьою групою інвалідності, запровадження електронних повісток, залучення до армії ув’язнених та судимих тощо. Градус напруги не зменшився (і не зменшиться) навіть після того, як народні депутати пообіцяли суттєво доопрацювати законопроект. Адже ключове, що хвилює громадян – це питання справедливості при проведенні мобілізаційних заходів. І однозначної відповіді на нього, принаймні на сьогодні, не існує.

Кожному своє

Ключова проблема справедливої мобілізації полягає у тому, що погляди людей на справедливість не просто суттєво різняться, а часто є діаметрально протилежними. По суті, кожен з нас має своє – єдино правильне – бачення справедливості і категорично не готовий сприймати позицію інших. Це сильно відрізняється від розуміння справедливості, наприклад, Платоном, який вважав її найвищою чеснотою, що утримує поміркованість та мудрість в повній рівновазі і гармонії. Однак у нашому випадку поміркованість, а з нею рівновага та гармонія значною мірою розчинилися у жорстокій війні, на фоні якої знайшлося місце й внутрішнім суперечкам, породженим непрозорими та нечесними (на думку переважної більшості громадян) процедурами і правилами мобілізації. 

Саме тому питання справедливості є ключовим у контексті мобілізаційних заходів, адже мова йде про рівномірний (а, значить, справедливий) розподіл по різному соціальним групам тих, кого мобілізують. Крім того, не менш важливим є обґрунтоване, чітке та публічне визначення усіх можливих варіантів уникнення або відтермінування мобілізації. На перший погляд, нічого складного – просто треба все детально і ґрунтовно виписати, врахувати різноманітні нюанси та проголосувати за новий закон. Однак на практиці все набагато складніше. Адже владі фактично необхідно вирішити два ключові завдання, які частково суперечать одне одному. По-перше, максимально задовольнити запит суспільства на справедливість. По-друге, задовольнити кадрові потреби ЗСУ. Є ще третє завдання, але про нього часто забувають – забезпечити можливості для економічного розвитку держави, адже без грошей воювати ніяк не вийде.

З другим завданням все зрозуміло, як і з механізмами, які дозволять його вирішити. З третім теж не виникає особливих питань (навіть при наявних темпах економічного розвитку 2024 рік точно не стане для нас провальним, а за певних умов ми можемо говорити навіть про хай і не велике, але стійке зростання). А от з першим все складно, бо необхідно знайти баланс між популізмом (яким вже почали займатися окремі політичні сили в парламенті), імітацією змін та реальною справедливістю. Грубо кажучи, владі необхідно зараз знайти спосіб, як максимально задовольнити громадян у контексті їх розуміння мобілізації, щоб вирішити проблему, набрати необхідну кількість людей до лав ЗСУ та не допустити соціального вибуху, яким, без сумніву, скористається росія. То що слід зробити передусім?

Прості, але дієві кроки

Перше, що треба зробити – це провести аудит всіх силових структур, які є в Україні. Взагалі, його треба було запустити вже давно, однак питання постійно відкладалося, у тому числі – через лобізм окремих міністерств та відомств. Водночас мобілізаційний потенціал у цій сфері – величезний. Я не кажу про Національну поліцію або Національну гвардію, там якраз все очевидно – значна частина з них перебувала або перебуває безпосередньо на фронті. Однак крім них є маса інших "силовиків", що мають бронь за критеріями, які або максимально закриті від суспільства, або є, м’яко кажучи, дивними. І це викликає справедливе суспільне обурення. Як, до речі, й існування окремих (я підкреслюю – окремих) ДФТГ (добровольчих формувань територіальних громад), які начебто і мають відношення до ЗСУ, але на практиці уникають реальної мобілізації. За різними підрахунками, мова йде про 40-50 тис. осіб, що само по собі є вражаючою цифрою. Вирішення цього питання – у максимально публічний спосіб – допомогло б і ЗСУ, і громадянам би продемонструвало серйозність намірів влади досягти соціальної справедливості.

Зазначу, що українці вважають справедливим рішенням також мобілізувати державних службовців. Однак тут не все так просто, адже, по-перше, об’єктивно їх в нас не настільки багато, як комусь здається (166 253 осіб), по-друге, частина з них вже і так перебуває в лавах ЗСУ (3 957 осіб), по-третє, вони виконують важливу роль у забезпеченні функціонування механізму держави. Звичайно, не зайвим буде провести відповідний аудит і у цій сфері (новий законопроект про мобілізацію передбачає скорочення броні для державних службовців певних категорій), проте принципово він не змінить ситуацію.

Другий крок – створення прозорого електронного реєстру призовників. Так, це несе певні загрози (передусім з боку росії, яка може спробувати скористатися даними, які будуть там оприлюднені), але українське суспільство повинно мати можливість контролювати весь процес мобілізації, чітко розуміти, кого і коли можуть призвати, а також знати, чому окремі особи (перш за все – публічні) на основі чітких та однакових для усіх критеріїв не перебувають у лавах ЗСУ. Це суттєво знизить соціальну напругу і допоможе зняти частину питань, які хвилюють громадян.

До цього слід додати необхідність створення нової прозорої системи бронювання. Бізнес, безумовно, повинен мати таку можливість, але в її основі повинні знаходитися не суто фінансові, а передусім професійні чинники (стратегічні галузі промисловості, охорона здоров’я, освіта, критична інфраструктура тощо)

Третій крок – модернізація всієї системи рекрутингу. Це передбачає відповідний соціальний пакет для військовослужбовців (на другий рік повномасштабної війни у нас все ще багато хаосу у цій сфері та непрозорих рішень), а також створення відповідної системи мотивації (для прикладу – пільги при купівлі житла, навчання дітей у ВНЗ, пріоритет при влаштуванні на роботу або відкритті власного бізнесу тощо). Тоді значна частина потреб ЗСУ буде закриватися за рахунок добровольців – як це було на початку війни. Крім того, у перспективі це дозволить вирішити проблему ротації та демобілізації, які вже давно потребують справедливого вирішення.

І останнє. Хтось може сприйняти це як популізм, але насправді це звична історія для більшості демократичних країн. Хотілося б побачити справедливе вирішення питання щодо залучення нашої політичної еліти (і членів їх родин) до захисту країни. Скільки дітей або родичів діючих народних депутатів зараз на фронті? Не "економічному" або "гуманітарному", а справжньому? Скільки публічних осіб отримали повістки? Скільки самі сходили оновити дані у ТЦК та пройти ВЛК? Боюсь, відповіді на ці питання очевидні – і вони явно не такі, які влаштують громадян. А вирішувати це питання прийдеться. Бо після прийняття нового закону, який явно посилить мобілізаційні заходи та все, що з цим пов’язано, ставлення суспільства до таких людей буде максимально прискіпливе. І далеко не позитивне. Звичайно, якщо вони самі не виправлять ситуацію та не продемонструють, що вони такі ж самі громадяни України, як й інші – з усіма відповідними правами та обов’язками. 

Ігор Рейтерович, кандидат політичних наук, керівник політико-правових програм Українського Центру суспільного розвитку