Багато хто в Україні мріє про "Європу, яку колись втратили" і якої більше не існує.
Одні шукають слов'яно-скандинавський синтез більш ніж тисячолітнього минулого, нордичне неоязичництво з рунічною символікою та "списом Одіна".
Хтось застиг у символіці Хрестових походів чи навіть Третього рейху. Якоюсь мірою – це азіатський "хрестовий похід" на Європу. Начебто хрестоносці, що блукали тисячу років на просторах Азії, повернулися назад і не впізнали свого будинку.
В Україні одні політичні сили можуть підтримувати вектор європейської інтеграції, інші блокувати лгбт-марші в Києві. І це не ознака плюралізму думок чи демократії. Це ознака несфокусованості суспільства щодо основних цінностей, які в Європі вже перестають бути предметом дискусій та переходять до розряду аксіом, які засвоюються зі шкільної лави.
Наша розфокусованість формується у дихотомії: з одного боку – за Європу, а з іншого, проти трансгресивного чи лібертаріанського трансгуманізму, постгендеризму, біоморфічної свободи тощо. Але європейцем не можна бути "частково". Європейські стандарти життя йдуть у пакеті з новою антропологією.
Це не означає, що всі мають стати трансгендерами. Це означає, що всі мають ухвалити біоморфічну свободу Іншого. Саме тому бажання знайти консервативну Європу неможливе, тому що її вже майже немає. Навіть попри певний ренесанс консерватизму у світі, відродження якого більш імовірне в США (хоча ймовірність такої події і невелика), ніж у Європі.
Ризик демографічної інверсії в Європі, коли питома вага некорінного населення може суттєво знизитися до кінця 21 століття, якщо й призведе до нового консерватизму, то це буде не консерватизм Середньовіччя, а нова течія мусульмансько-європейського синтезу, як колись в Індії у 15-му році. 18 століттях індусько-мусульманський синтез епохи Великих Моголів.
Яку Європу шукають у нас?
Звернемося до основних культурних кодів. Це Європа Австро-Угорської імперії, Європа часів "цісаря". Це естетика у стилі "віденських кафе" чи кафе "Цісар".
Також є нордична Європа, рунічна символіка, неоязичництво, естетика вікінгів, валькірій, Рагнарока та Асгарда. Естетика хрестових походів. І навіть елементи естетики Німеччини часів Третього рейху, рецепція яких відбувається опосередковано, стилізовано: тут формуються стійкі алюзії із дивізією СС Галичина, дивізією СС "Вікінг" тощо. Наприклад, книга "Українські вікінги".
Природно, що не йдеться про масове явище, але це певною мірою історичні ремінісценції, рефлексії та копіювання з боку активних груп суспільства, які можуть нав'язати цю естетику та пасивній більшості.
Проблема тут полягає в тому, що таку Європу не сприймають насамперед у самій Європі. Тобто прагнення євроінтеграції виливається у спробі знайти "історичну Європу", яка залишилася в минулому і навіть до месіанських ідей "врятувати Європу від неминучого заходу сонця".
Звідси вже з'являються ідеї про "зміну Європи", її "порятунку", "захист" і так далі. Свого часу схожі процеси відбувалися і в Польщі часів польських повстань 19 століття.
Саме тоді було активовано так званий "сарматський міф" про польського "білого лицаря", який "безоплатно і жертовно" врятує Європу від Азії.
Ключова помилка полягає в тому, що "Сарматський міф 2.0." у 21 столітті ще більш примарний, ніж його прототип у 19 столітті.
Європа - це величезна, самодостатня цивілізація, одна з кількох домінуючих у світі. Вона не потребує "порятунку", "захисту", а її трансформації відбуваються лише зсередини, в рамках діалектики історії, але ніяк не за допомогою механічних зовнішніх драйверів.
Європа не сприймає заклики у вигляді "Німеччина має прокинутися", "Франція має згадати" тощо. Тому що Німеччина "не спить", а Франція "пам'ятає", навіть якщо комусь здається протилежне.
Параметри України та Європи непорівнянні ні економічно, ні демографічно, ні технологічно, ні навіть у військовому плані (незважаючи на протилежний стереотип). Якщо ми говоримо про євроінтеграційне майбутнє України – це означає ухвалення всіх правил гри, прийнятих у ЄС.
І це означає, що нашій хуцпакратії та хуцпістам доведеться відмовитися від ілюзії змусити європейців жити за своїм статутом. Європейське майбутнє України можливе у концепції територіально "великої Болгарії". Сидіти як миша під європейським "фінансовим віником", як і роблять болгари незважаючи на те, що й у них у 19 столітті була своя концепція "Великої Болгарії", що включає вихід до Чорного, Мармурового та Егейського морів. Як колись у роботах українського географа та автора геополітичної концепції природних кордонів України Степана Рудницького – Велика Україна від Чорного моря до Каспійського.
Але болгари зрозуміли, що не можна вступити до ЄС, ґрунтуючись на концепції минулого. Не можна увійти у води річки, які втекли тисячу років тому.
Чи є порівняння України та Болгарії притягнутим за вуха, скоріш за все ні. Кілька років тому я написав статтю про демографію, ґрунтуючись на європейській статистиці. Аналіз демографічних перспектив в одному з європейських оглядів завершувався таким чином: найбільша демографічна криза серед країн Європи до 2050 року буде в Болгарії та Україні. Умовно кажучи, в Болгарії "не буде кому працювати", а в Україні - "не буде де працювати". З того часу демографічна криза у нас лише посилилася.
Олексій Кущ, економіст, фінансовий аналітик
