Напишу дуже щиро. Коли росія анексувала Крим у 2014 році, я плакала. Хоча загалом мені це не притаманно.
А плакала я не просто через Крим. А через те, що було зрозуміло - починається якийсь новий етап, коли нас намагатимуться руйнувати, і реальна велика війна була питанням часу.
Як і, напевно, багато інших, після анексії Криму та початку війни на Донбасі у 2014 році, я часто ставила питання: де та точка повернення ситуації, конкретний рік (1990-ті або 2000-ні), де можна було б повернутися у відносинах з росією (і Україні, і Заходу), щоб уникнути війни.
Через два роки стало зрозуміло, що, мабуть, такого року немає. Швидше, можна говорити про якісь процеси, які відбувалися в Україні, росії, на Заході, реакція на які могла б якщо не попередити, то знизити ризик війни.
росія довго вибудовувала політичну інфраструктуру під війну. Переломними, напевно, слід вважати 2010-2012 роки, коли був вибір між наздоганяючою стратегією та стратегією зламу.
Перша передбачала модернізацію, а значить конкуренцію та обмеження. Друга - розв'язання внутрішніх проблем шляхом зовнішньої війни. З перевдяганням путіна та Медведєва у 2012 році стало зрозуміло, що росія рухається до другого варіанту. Така собі Пєрєстройка-2 від зворотного. Від умовного лібералізму (коли свобода краща, ніж несвобода) - до "охранітєльства і ура-патріотизму", і далі війни.
У результаті проблема має подвійний характер - і на рівні незмінного лідера, і на рівні суспільної свідомості та самоідентифікації росіян. Відбулося колосальне спрощення політичного як такого, коли путін замінив собою інші політичні інституції. Спочатку з'явився термін консервативна більшість, потім глибинний народ, а потім формула Володіна "є путін - є росія".
Зараз стоїть питання, хто кого переформатує - росія Україну та світ, чи світ та Україна - росію
Роками російська влада розповідала про те, якою має бути Україна. А далі - і яким має бути Захід. Натомість - необхідно формулювати, якою має/може бути росія (якщо це взагалі можливо), або що має бути на цій території, щоб вона співіснувала з іншими державами у 21 столітті.
Щодо Заходу. Умберто Еко в одному зі своїх есе, де він розмірковував про причини Другої Світової війни (про довгі процеси в сенсі, а не на рівні окремих осіб), сказав про "століття сну". Про ті самі причини-процеси, що накопичувалися майже століття, і загострилися у процесі зростання реваншистських настроїв. Зараз можна говорити про "десятиліття сну" світової системи, яка не реагувала на численні прояви збоїв. І ось все дійшло до великої війни.
росія ще довго себе "відкопувати" від "століття сну" - тому, що реваншизм (вже навіть незрозуміло, стосовно якого періоду) став загальною ідеологією. Захід же тільки починав виходити з "десятиріччя сну", коли система була орієнтована на те, що всі більш-менш дотримуються правил, а правила орієнтовані на економічне зростання. Але це не спрацювало.
Україна. У нас немає іншого вибору, як продовжувати протистояти, просто щоб зберегтись як держава і вижити як нація. Але хочеться сподіватись, що цього року, пройшовши електоральні цикли, Захід все ж перейде від стратегії "допомоги Україні як завгодно довго" до стратегії перемоги.
Ми маємо все зробити, щоб зміцнюватись зсередини. Власне, на це й спрямовані ті ж угоди про безпекові гарантії. Захід же має пройти період розуміння того, що довга війна, розтягнута у часі, містить багато ризиків для нього самого, і закладає нові проблеми.
Олеся Яхно, політичний експерт
