Мобілізація виявляється завданням, з яким нинішня система управління країною не може впоратися. Значить, або доведеться міняти систему управління, або міняти прапор над столицею на чужий прапор.

Одна з базових теорем кібернетики, сформульована Вільямом Россом Ешбі, стверджує: складність системи, яка керує, не може бути нижче складності системи, якою вона керує. А якщо навпаки? Тоді система, якою керують, буде розвиватися (міняти стани) випадковим чином, або катастрофічно спроститься.

Простішою мовою: якщо система управління зустрічається з викликами, з якими не може впоратися, вона колапсує.

Мобілізація є питанням не військовим, а політичним та управлінським. Політичний аспект полягає у справедливості. Управлінський аспект полягає в можливості реалізувати задумане.

Небачена на українських теренах концентрація влади призвела до того, що така надмірно спрощена система управління не може впоратися з викликами. Я про це попереджав у серпні 2019.

Найкраще можуть впоратися з викликами дві системи: демократія та сильний авторитаризм. Демократія живиться силою громадянського суспільства та здатна на інновації. Сильний авторитаризм на кшталт російського здатен на примус.

Слабкий корумпований авторитаризм не здатен ні на те, ні на інше. Залучити громадян він не здатен, бо вони йому не вірять. Застосувати силу він також не здатен, бо все купується. Як казав Салтиков-Щедрин, строгість законів компенсується необов’язковістю їх виконання.

Українська система являє собою суміш демократії та слабкого авторитаризму (Андрій Длігач казав неодноразово про "кілька держав", що співіснують в Україні). Демократія показала свою силу на початку 2022, коли громадянське суспільство ринуло закривати собою всі управлінські діри: йшло добровольцями до ЗСУ, з нуля створювало тероборону, налагоджувало волонтерські поставки, рятувало людей з тимчасово окупованих територій тощо. Але громадянське суспільство у нас — це активна меншість, його потенціал не безмежний.

Решту української системи управління становить слабкий авторитаризм (за термінологією Дарона Аджемоглу, "паперовий левіафан"). Він надзвичайно концентрує владу: всі рішення ухвалює невелика управлінська команда, уряд зведений до статусу підрозділу офісу президента, роль парламенту значно зменшена і він закритий від громадян, роль місцевого самоврядування значно зменшена, роль медіа зведена до "єдиного марафону" тощо. Але така сконцентрована система влади не має сильних довгих рук, щоб вчинити систематичний примус щодо своїх громадян. А недовіра до системи породжує бажання вийти за межі її впливу й контролю.

(До речі, зверніть увагу, що ніхто не спрямовує свою критику в бік уряду, який вніс законопроєкт, чи в бік парламенту, який його розглядатиме й ухвалюватиме. Всі знають, де знаходиться центр управління польотами.)

Питання мобілізації - це передусім питання справедливості

 Грубо кажучи, треба мобілізувати пару відсотків населення, і справедливість полягає у рівномірному розподілі цих відсотків по різних соціальних групах, з наявністю чітких, прозорих та обґрунтованих винятків. Якщо система не зможе забезпечити справедливість, буде соціальний вибух. Якщо система буде закручувати гайки в умовах корупції та тотальної недовіри до неї, буде соціальний вибух. Якщо система не зможе впоратися з викликом, над її будівлями замайорить російський триколор.

По суті, ми станемо свідками й учасниками остаточного зламу пострадянської системи управління й народження чогось нового, адекватнішого часу й викликам. Або ненародження, з усіма наслідками.

Я розглядаю цю ситуацію не в політичному, а в суто управлінському плані - з точки зору кібернетики. Система, яка нездатна впоратися з викликами, колапсує. Або змінюється.

Оглядачі після пресконференції президента писали, що він не планує міняти систему управління. Але чинна система неадекватна викликам. Ось чому питання мобілізації відкладалося, поки було можливо: адже було очевидно, що з цим система не впорається.

Що варто зробити у практичному плані? Як змінити систему управління?

1. Уряд. Це ключова точка. Уряд, який не має права голосу у ключових питаннях, не зможе впоратися з викликами війни. Проблема не в тому, хто урядовці, — проблема в тому, що рішення ухвалюються в іншому місці, і туди ж покладається відповідальність за них.

Уряд національної єдності, що об'єднує правляче політичне угруповання та опозицію, — це смішно. Там не буде згоди всередині, пропозиції цього уряду не схвалить парламент, а президент накладатиме вето. Це буде безкінечна політична гра у волейбол аж до втрати країни.

Потрібен не уряд національної єдності, а уряд національного порятунку, що складається з фахівців, які не мають політичних амбіцій і готові поставити хрест на подальшій політичній кар'єрі, бо їм на неї начхати. Туди мають увійти цивільні й військові, які мають авторитет принаймні в тих колах, де вони відомі, щоб скористатися підтримкою громадянського суспільства (один із наслідків концентрації контролю над медіа — ми не знаємо своїх героїв, в широкому розумінні).

Такий уряд має бути затверджений парламентом, який бере на себе зобов’язання підтримувати його пропозиції. Такий уряд має робити справу, не слухаючи вказівок з Банкової. Системна і справедлива мобілізація, максимально швидкий розвиток військово-промислового комплексу, порятунок економіки від руйнівних наслідків мобілізації, підтримка фінансової стабільності, стимулювання економічного відновлення — ось основні завдання нового уряду.

2. Парламент. Парламент необхідно відкрити для журналістів, щоб всі процеси були максимально прозорі для суспільства. Тільки так можна вибудувати довіру. Ігор Луценко писав про обов’язкову ротаційну мобілізацію членів парламенту — чоловіків; звучить занадто радикально, але в такі часи радикальні рішення можуть швидко змінити ситуацію на краще.

Я не коментував тему мобілізації останні місяці, бо не є фахівцем. Однак нині йдеться про проблему суто управлінську, і для мене важливо, щоб ми адекватно розуміли її, не зводячи лише до комунікації, корупції, зрадництва чи інших простих пояснень. Врешті, як написав Євген Найштетік, промовляння політиками до суспільства правильних слів само по собі не вирішує жодної проблеми.

Валерій Пекар, підприємець, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи