4 квітня була 75-та річниця підписання Північноатлантичного договору. Також наближається ювілейний саміт НАТО у Вашингтоні. Але, незважаючи на місце проведення та статус, проривним він, швидше за все, не буде. Та чому "швидше за все"? Не буде.

Будуть чергові загальні заяви про "з Україною скільки потрібно", "відкриті двері" та "вступ, коли складуться умови". Але фактом буде черговий саміт, пронизаний "деескалацією та стримуванням".

Нещодавно Йенс Столтенберг зробив цікаву заяву. Мовляв, Україна зможе вступити до НАТО тоді, коли буде завершена війна, і коли будуть гарантії, що війна в Україні не повториться. Власне, НАТО і було створено 75 років тому, аби його члени мали гарантії проти нападу на них. Висувати відсутність загроз нападу як умову для одержання гарантій від цього самого нападу — це щось занадто хитре навіть для сучасної західної дипломатії.

Всі ми розуміємо, що НАТО — це, фактично, США. І з США зараз дуже великі проблеми. І стосуються вони не лише гіпотетичного обрання на пост президента Дональда Трампа, котрий вже встиг наробити заяв, сумнівних з точки зору майбутнього НАТО. Нинішня адміністрація Байдена своїм постійним прагненням до деескалації уже привела загрозу ескалації на поріг дому НАТО.

Країни Балтії будують систему укріплень на власних кордонах з російськими агресорами, у той час, як білоруський диктатор погрожує Сувальському коридору і оголошує "підготовку до війни". Усе це не виглядає чимось нормальним з точки зору європейської безпеки.

Але на саміті, звісно, будуть говорити про "нечувану згуртованість", розширення НАТО, консолідовану позицію і "спільне розуміння безпеки".

В реальності ж у НАТО дуже великі проблеми. І справа не у Трампі. Він би не став чинити нападки на організацію, у якій немає жодних проблем. Та і критика держав, які не витрачають належного відсотка ВВП на оборону, виглядає цілком справедливою. 
 
Справа у тому, що десь, на якомусь етапі, НАТО загубило свою сутність, пов’язану з захистом цивілізованої частини людства, вирішило закритися у мушлі і раптом почало усвідомлювати, що це може не спрацювати.

Свого часу у НАТО відверто погодилися "здати" Україну російським агресорам. Мовляв, нехай забирають. Нам не шкода. Саме таким чином відмову від ПДЧ для України 2008 року протрактували кремлівські стратеги. І почали підготовку до агресії. А в НАТО, тим часом удавали, що нічого не відбувається. Робили вони такий самий вигляд і тоді, коли почалася пряма агресія проти Грузії, України. Вони ж не у НАТО? Значить, це не їхня справа. Нехай забирають!

Зрештою, дійшли до найкривавішої після 1945 року війни у Європі. І держави НАТО допомагають Україні. Всі, звісно, по-різному. Але саме НАТО — "поза конфліктом" і зі всіх сил удає, що вони взагалі живуть на іншій планеті.

І це абсолютно дивна логіка з точки зору безпеки самого НАТО.

Чомусь політики НАТО вважають: якщо ми будемо давати Україні БМП і танки, але не будемо давати певні типи ракет, то російська сторона на нас точно не образиться і нападати не буде. Як вибудовується ця "червона лінія" — загадка.

Швидше за все, спеціально-навчений аналітик читає кожного тижня телеграм-канал російського експрезидента Дмитра Медвєдєва і креслить чергову порцію "червоних ліній".

Що ж у підсумку?

Російська сторона давно оголосила, що "воює з НАТО". Червоні лінії тут її не зупиняють. Вони постійно кричать, що НАТО — ворог, і готують власних громадян до війни з цим ворогом. Не маю сумнівів, що жодні ракети або літаки у сприйнятті ситуації з російського боку нічого б не змінили. Але вони б багато змінили для України. Але, на жаль, спеціалісти з креслення "червоних ліній", більше заклопотані власним страхом.

Очевидно, що для росіян "червоні лінії" НАТО — це просто ознака слабкості. А якщо вони бачать у когось слабкість, то це становить занадто велику спокусу для них перевірити ворога на міцність. Можете не сумніватися — перевірять.

І тут НАТО лише собі шкодить, постійно декларуючи "всебічну підтримку" для України, і, одночасно, обмежуючи цю підтримку навіть у дрібницях. Це ознака слабкості. Слабкі росіяни обов’язково спробують вдарити.

Поки що залітають російські ракети у простір НАТО, а також шахеди. Далі — підуть ДРГ.

Далі можуть поїхати танки. Але усвідомлюють це поки що лише у країнах Балтії. Останнім часом до них приєднався Макрон, котрий, схоже, зрозумів, куди все йде, і, не виключено, що скоро йому доведеться відправляти війська у Литву. Тому він почав досить логічну гру у "стратегічну невизначеність", щоб уже росіяни гадали, чого чекати від НАТО. Але він поки що такий з "великих гравців" один.

США вперто грають у "деескалацію". Схоже, що нинішню адміністрацію вже ніщо не зведе з цього шляху. А куди заведе "гіпотетичний Трамп" — взагалі не ясно.

Тому за всіма цими урочистостями та переможними реляціями буде схований страх, криза та великі проблеми. І від них вже не виходить просто заховатися у мушлю.

Петро Олещук, політолог, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”